Стереотип про те, що домашні коти терпіти не можуть воду, є одним із найпоширеніших. Від шалених спроб вискочити з ванни до панічної реакції на легкий туман з розпилювача – коти і вода, здається, є абсолютно несумісними. І хоча деякі породи, як-от турецькі вани та мейн-куни, дійсно можуть любити плавати, більшість власників підтвердить: для їхніх пухнастих улюбленців цей стереотип залишається абсолютно правдивим. Але чому ж коти так відчайдушно ненавидять воду? Детально – у матеріалі ChatLap.
Наразі не існує спеціалізованих наукових досліджень, присвячених виключно взаємодії котів з водою. Проте експерти припускають, що відповіді можуть критися в біології та еволюційній історії цих тварин, а також у їхньому індивідуальному вихованні. Крістін Вітале, фахівець з поведінки тварин та засновниця Maueyes Cat Science and Education, вважає, що ключову роль у відрази домашніх котів до води відіграє їхній предок – африканський дикий кіт або степовий кіт (Felis silvestris lybica). На відміну від деяких інших диких котячих, таких як тигри, рибальські коти чи ягуари, які охоче плавають, щоб охолодитися, втекти від комах або влаштувати засідку на здобич, африканський дикий кіт здебільшого мешкає в пустельних умовах. У таких середовищах він рідко зустрічає великі водойми і, відповідно, не має потреби плавати. Вітале зазначає, що значну частину раціону африканського дикого кота складають наземні тварини, такі як гризуни, тому “не дивно, що домашні коти насправді не шукають води. Цей вид просто не для цього створений”.
Проте, Джонатан Лосос, професор біології Вашингтонського університету в Сент-Луїсі, не повністю переконаний у цій теорії. Він вказує, що походження тварини з пустелі не завжди означає страх води, а ареал африканських диких котів також включає менш посушливі середовища, де вони все ж стикаються з водою.
Інша можлива причина, яку назвала Дженніфер Вонк, експертка з когнітивних функцій тварин з Оклендського університету, полягає в фізичному дискомфорті від вологи. Хутро котів, перезволожуючись, стає важким та обтяжливим, що ускладнює рухи та потенційно робить їх вразливими. Крім того, вода може маскувати природний запах кота або приносити нові запахи, до яких коти надзвичайно чутливі. Вонк припускає, що коти можуть відчувати хімічні сигнали у водопровідній воді, які їм неприємні, а Вітале додає, що намокання може приховувати природні феромони кота, викликаючи у тварини дискомфорт.
Зрештою, експерти схиляються до думки, що ненависть котів до води, ймовірно, є комбінацією кількох факторів: природної відрази та набутої поведінки. У цьому контексті, ранній досвід кошеняти може відігравати значну роль у його подальшому ставленні до води. Хоча прямих досліджень про вплив контакту кошенят з водою на їхню “любов” до неї немає, експерти з котів знають, що знайомство кошенят з різними видами, звуками, запахами, текстурами та враженнями під час процесу соціалізації допомагає їм стати більш впевненими дорослими.
Вітале пояснює, що “цілком імовірно, що якби кошеня виросло біля води, то в дорослому віці воно почувалося б комфортніше поруч з водою”. Проте, важливо пам’ятати, що кожен кіт – це індивідуальність: навіть кошенята, що виросли біля води, можуть виявляти до неї відразу, тоді як інші, які ніколи не мали контакту з водою, можуть насолоджуватися нею.
